Настя («Пуговка») з котиком біля воріт до свого подвір’я у фронтовому Водяному, що неподалік Донецького аеропорту Photo: Andriy Dubchak

5-й рік війни. Більшість з нас звикла до цього «АТО» (тепер уже «ООС»). Чергові загострення на фронті пролітають новинними та фейсбучними таймлайнами, а вже за день-два забуваються. Загибель воїнів сприймається гостріше, але й до цього суспільство вже звикло. А ще, незважаючи на чергові «перемир’я», «тиші» та «загострення», там, біля лінії передових, на ній (а іноді навіть і між українськими окопами та окопами бойовиків) живуть люди. Їх ще називають «цивільне населення», «мешканці сірої зони», «населення прифронтової зони». Їхній долі не позаздриш. Багато з них після початку конфлікту спробували почати нове життя в інших регіонах країни; у когось вийшло, у когось – ні. Загальна економічна криза та штамп «донецький» не дали їм шансу влаштуватися хоч якось, і, незважаючи на величезні ризики, вони були змушені повернутися до своїх домівок і звикнути до того, що «вночі стріляють сильніше, аніж вдень».

Передісторія до історії (трішки довго і заплутано)

Березень 2016 року. Під час відрядження до зони АТО я з Мар’яном Кушніром відзняли сюжет «Діти на лінії зіткнення: «Пуговка» з Водяного».

Анастасії тоді було 9 років. Вона живе з бабусею у селі Водяне, що під Донецьком. Минулого року один із солдатів української армії врятував її від вибуху танкового снаряда. Її мама померла від невідомої хвороби, батька не стало, ще коли дівчинка була зовсім маленькою. Дідусь взимку провалився під кригу. Бабусі не дають опікунство, бо мешкає на лінії зіткнення. Волонтери дали Насті ім’я «Пуговка». Тепер до неї в гості приїжджають зі всієї України, щоб підтримати й допомогти. Таких дітей війни у Водяному чимало. На парканах пишуть «Тут живуть діти», а навколо існує ризик натрапити на небезпечні вибухові пристрої.

Грудень 2017 року. Знову відрядження. Їдемо тим самим Водяним на розтрощені Піски (це поруч, лише через поле). По дорозі вирішили завітати до Насті. Її бабця, Ольга Володимирівна, під час розмови поскаржилася на те, що Настя росте, а допомоги майже ніякої немає. Не забула про них лише волонтерка Богдана Романюк. У Насті ще був розбитий єдиний пристрій, які пов’язує її з світом, – смартфон. Під час чергового мінометного обстрілу позицій біля селища вона тікала додому, впала і розбила екран. Історія «зачепила», і я зробив пост у інстаграмі.

 

Переглянути цей допис в Instagram

 

#війна #діти Настя Пуговка з села Водяне, що живе недалеко від Донецького аеропорту. Настя живе одна з бабусею (де батько невідомо, мати нещодавно померла, дід загинув). Нещодавно, рятуючись від несподіваного денного артобстрілу, Настя бігла, впала і розбила екран смартфону. Нікуди звідси війна не пішла. Просто до неї ставляться інакше. Звикли. Всі ми до неї звикли. На жаль. P.S. А міни ті впали, як вона сказала – “Далеко. Аж за городом” … /// #Ukraine #war #greyzone #civilian #mine #Donetsk #airport #ато #Водяне #DAP #warphotography

Допис, поширений Andriy Dubchak (@andriy.dubchak)

https://www.instagram.com/andriy.dubchak/

Невдовзі мені написав хлопець із Португалії – Карлуш Лопіш. Написав, що він небайдужий до долі України, й історія з Настею його вразила. А ще у нього «у друзях» був француз, який збирав допомогу для українських дітей у зоні конфлікту. Так Карлуш і звів нас з основним героєм цієї історії – Тоні Марсело. А я, у свою чергу, звів Тоні з київською волонтеркою Богданою Романюк. І через терни google-перекладача почалося українсько-англійсько-португальсько-французькомовне спілкування. З’ясовували, що є найнеобхіднішим, куди везти, коли, кому. Кілька місяців тривав збір необхідних речей у французькій діаспорі і приготування до поїздки, і нарешті Тоні з французом українського походження Андре-Мирославом Танчаком прибув до України.

Волонтери з Франції Тоні Марсело та Андре-Мирослав Танчак під час зустрічі з київською волонтеркою Богданою Романюк у Києві (Ukraine military photographer Andriy Dubchak)
Волонтери з Франції Тоні Марсело та Андре-Мирослав Танчак під час зустрічі з київською волонтеркою Богданою Романюк у Києві

Ми зустрілися у Києві, і двома машинами (Тоні з Андре на своєму бусі, а ми з Сабіною на ланосі) вирушили на Схід, щоправда, не напряму, а через Кропивницький. У Кропивницькому ми переночували і підхопили допомогу, які зібрали вчителі і школярі (школа № 6) для дітей прифронтової зони. Вчителька французької мови Ірина Профатіло побачила пости Тоні у фейсбуці, і якось їй стало ніяково, що допомогу везуть французи, а вони, перебуваючи поруч (лише за 400 кілометрів від лінії фронту), для своїх співвітчизників нічого не роблять. І вона запропонувала на рівні школи зібрати допомогу. Школярі та їхні батьки зібрали багато їжі, одягу, засобів особистої гігієни. Чимало.

Після знайомства і кави все це було завантажене у бус Тоні, і ми виїхали жахливими центральноукраїнськими дорогами вже прямо на схід. У Красногорівку.

Машина Тоні на шляху від Кропивницького до Донеччини (війсбковий фотограф Андрій Дубчак)
Машина Тоні на шляху від Кропивницького до Донеччини

Тоні

У Кропивницькому після готельної вечері ковбасою та копченою куркою, купленою у місцевому супермаркеті, ми з Тоні вийшли на перекур. І під готелем проговорили майже з годину. Тоні ламаною російською розповів мені, хто він, і свою історію, як він опинився тут. Я багато перепитував. Тоні народився і виріс у Франції. Усе життя Тоні віддав армії. Він прослужив до пенсії у французькому Іноземному легіоні. Особливо про цей період його життя я його не розпитував, але зрозумів, що їхній підрозділ довго перебував на Маркізьких островах (там народилися його сини) та в Африці. Вже на пенсії (зараз Тоні 58 років) купив собі будиночок під містечком Лімож і почав вивчати російську мову, затоваришував із російськими мігрантами тут і навіть завів приятельку з Москви.

Тоні Марсело
Тоні Марсело

Одного разу, попиваючи ввечері вдома пиво, він дивися теленовини. Вони почалися з «зелених чоловічків» та початку анексії Криму. Ту бляшанку пива Тоні так і не допив. Новини, які йшли з України, все більше і більше його обурювали. Анексія Криму, початок війни на Сході. Навіть для нього, військового, те, що відбувалося на сході Європи, не вкладалося в голові. Він розсварився з усіма своїми російськими товаришами, почав шукати українців і вийшов на місцеву діаспору.

Як фаховий і досвідчений військовий він бачив, що українцям не вистачає військових знань та навичок. На свої власні гроші він полетів у Дніпро і як військовий інструктор зустрівся з командиром одного з добровольчих батальйонів (просив не називати прізвище). Під час розмови з ним він зробив висновок, що перед ним людина, яка не розуміється на військовій справі і просто піариться. Зустріч закінчилася нічим, і він повернувся у Францію. Але ситуацію і людей він побачив на власні очі. І Україна з її війною не полишала його думки.

Постало питання – що далі? Тоні вирішив: раз я не можу допомогти військовим, я буду допомагати цивільним – жінкам і дітям. Він оголосив у місцевих Facebook-групах про збір допомоги для України, купив старенький мікроавтобус, і… ніхто нічого не приніс. У мережі були лише лайки та коментарі про сумнівність його починання. Першу машину з допомогою він збирав дуже довго. Зібрав. Відвіз. Друга була швидше. Третя ще швидше. Поїздка до «Пуговки» була вже шостою.

Найбільше під час розмови його обурювало те, що у мережі усі виписують «Слава Україні!», шерять і лайкають, а як доходило до реальної справи збору допомоги, то більшість або відмовляла, або просто десь зникала.

Лише у цю (вже шосту) поїздку з ним зголосився поїхати нащадок українських емігрантів, 68-річний Андре-Мирослав Танчак. Також коштами на бензин і частково організаційними питаннями йому почала допомагати маленька місцева громада «Echanges Limousin-Ukraine».

Красногорівка

До Красногорівки ми прибули пізно вночі. Нас зустрів один з очільників цивільно-військової адміністрації Роман Коржов і розмістив переночувати у себе. Тоні приїздив до них вже не вперше, його тут добре знали і тепло зустрічали. Наступного дня французи зайнялися вивантаженням та сортуванням привезеної допомоги, це зайняло майже увесь день. Ми чимось допомагали, але більше знімали і розмовляли з місцевими та з очільниками ВЦА (військово-цивільна адміністрація). Через часті приїзди Тоні тут навіть називають «наш француз».

Місцеві мешканці розповіли, що колись рясний потік гуманітарної допомоги стає все меншим. Роботу знайти досі маже неможливо, більшість раніше активних тут виробництв зупинилася. Молодь та у кого виходило їхали геть. Ті, хто лишився, існували на пенсії або з городу, фактично з нічого… Їм чим могла, допомагала ВЦА, але її можливості були, як і у інших прифронтових зонах, не надто великими. Вибиті вікна і не дуже пошкоджені будівлі допомагали «підрихтувати» фонди ООН. Іноді ті ж самі фонди привозили щось із речей першої необхідності – підгузки, дитяче харчування. Медики-волонтери іноді проводили обстеження, «якось лікували».

До щоденної стрілянини на передових поруч із селом люди звикли. Іноді «прилітало» і у будинки села, але й до цього вже ставилися як до буденного. Усі чекали. Хто закінчення конфлікту, хто, навпаки, його загострення. Але це чекання з року в рік перетворювалося на чекання у «хронічній формі». Так і жили. Жили і чекали. Чогось.

Вигляд на Красногорівку з дев'ятиповерхівки, яка стоїть уже біля передової
Вигляд на Красногорівку з дев’ятиповерхівки, яка стоїть уже біля передової

«Пуговка» з Водяного

Наступного день ми завантажили до буса Тоні лише ту частину допомоги, яку зібрали для «Пуговки» та для інших дітей Водяного, і вирушили у дорогу. По прямій до села було лише шістнадцять кілометрів, але ми об’їздили лінію фронту, тому вийшло всі п’ятдесят.

Ми приїхали у Водяне. Лише через поле від хат села розташовані сумнозвісні вщент зруйновані Піски, далі ДАП і Донецьк. Трохи далі по околиці села вже починається «нуль» – крайня до ворога передова лінія оборони української армії.

Водяне на Google Maps
Водяне на Google Maps

Настя та її бабуся знали, що ми приїдемо у цей день, але не знали, коли точно. Зустріла вона нас одна.

Дізнавшись, що привели допомогу і для інших дітей, вона покликала своїх друзів-сусідів, і усі разом почали розвантажувати допомогу, яку привіз Тоні.

Тоні жартує з дітьми під час розвантаження машини (фотограф Андрей Дубчак)
Тоні жартує з дітьми під час розвантаження машини

​Незабаром підійшла і бабуся Ольга. Знайомства, посмішки, жарти. Нас запросили у дім. Дуже смачно нагодували пирогами і напоїли чаєм. А щаслива Настя замість свого розбитого під час мінометного обстрілу у грудні телефона отримала з рук Тоні смартфон, куплений Карлушем. Привезли також іграшки, товари першої необхідності, одяг та їжу. Отримали подарунки і допомогу й інші діти Водяного, у селі їх живе близько сотні.

Відео про всю цю подорож

Так склався довгий-довгий пазл випадково-невипадкових збігів, знайомств і лайків: інстаграмний пост про «Пуговку», небайдужість португальця Карлуша з Instagram, французькі волонтери Тоні та Андре, українська волонтерка Богдана, вчителі та учні школи з Кропивницького, Роман із красногорівської ВЦА, Сабіна, з якою ми поїхали це знімати.

Настя та Тоні розбираються, як користуватися новим смартфоном, та додають один одного у друзі на фейсбуці
Настя та Тоні розбираються, як користуватися новим смартфоном, та додають один одного у друзі на фейсбуці

Гостювали і чаювали у Насті та її бабусі ми до самого вечора. Ольга розповіла про життя у селі, яке мало чим відрізняється по усій лінії розмежування. Постійна позиційна стрілянина поруч – від обстрілів часто перепадало й селу. Відсутність роботи і грошей. Зменшення державної та волонтерської допомоги. Бабуся розповідала під чай про проблеми, вголос думала, де взяти вугілля для опалення хати на зиму.

П’ємо чай із смачними пирогами пані Ольги. Тоні, Сабіна Пухка, пані Ольга, Андре-Мирослав
П’ємо чай із смачними пирогами пані Ольги. Тоні, Сабіна Пухка, пані Ольга, Андре-Мирослав

Вразила її розповідь про те, як Настя впала з криком на землю під час поїздки до Львова. На площі вдарив церковний дзвін, і його звук миттєво переніс дитину у війну. А люди навколо лише з подивом озиралися і не розуміли, що відбувається.

Іграшковий ведмедик на подвір’ї Насті. Дерева за полем – то вже передові у Пісках, а за ними Донецький аеропорт
Іграшковий ведмедик на подвір’ї Насті. Дерева за полем – то вже передові у Пісках, а за ними Донецький аеропорт

Коли вже почало вечоріти, у Пісках (через поле від Настиної хати) почався позиційний бій. «Працювали» автомати та кулемети, щось бахкало. Ми заспішили, аби виїхати, поки зовсім не сутеніло. Тоні пообіцяв, що наступного разу він привезе більше допомоги і для Насті, для дітей саме Водяного. Ми усі тепло попрощалися і рушили до Красногорівки.

Ольга, Тоні, Настя та Андре-Мирослав біля воріт будинку, де живе Настя у Воядному (фотограф Андрей Дубчак)
Ольга, Тоні, Настя та Андре-Мирослав біля воріт будинку, де живе Настя у Воядному

«​Лайк»​

Наступного дня ми з Сабіною мали їхати на Київ, а Тоні з Андре лишалися роздавати допомогу дітям Красногорівки, а потім ще Мар’їнки. Увечері перед днем від’їзду ми ще багато розмовляли з Тоні та Андре про їхні враження від цієї дивної «гібридної» війни, від ситуації в країні, від ситуації тут – у прифронтовій та «сірій» зонах. Іноді мені було соромно перед ними. Соромно за дороги, соромно за байдужість чиновників, соромно за байдужість співгромадян.

Найбільше, напевно, було ніяково-соромно за те, що всі ми тут (я теж) звикли до цієї війни та наявного навколо нас стану речей і вже майже не намагаємося допомагати місцевим, воякам, фактично ж самим собі. Ще думалося, що найстрашніша уражена ціль цього «гібридного» – це не території та заводи, а це наші серця, які поступово «грубішають», і все навколо починає сприйматися через призму «моя хата скраю».

А ще запам’яталася фраза Тоні ламаною російсько-українською: «Я не патріот цієї країни. Я просто побачив цих людей і хочу їм допомогти. Багато хто у фейсбуці пише: Слава Україні! Роблять «​лайк»​. А більше нічого й не роблять… Я вирішив зробити щось конкретне».

Тоні біля купи іграшок, які він привіз для дітей Красногорівки
Тоні біля купи іграшок, які він привіз для дітей Красногорівки

За словами Тоні та Андре, Настя стала для французів Ліможа символом війни та біди в Україні. І вона отримала серед них ще один свій «позивний» – «pauvre Nastya» (бідна Настя).

Наступну допомогу для неї, і для інших українських дітей на Донбасі, Тоні планує привезти у листопаді.

Анастасія / «Пуговка» / «pauvre Nastya» проводжає нас біля воріт своєї хати у Водяному, що під Донецьким аеропортом
Анастасія / «Пуговка» / «pauvre Nastya» проводжає нас біля воріт своєї хати у Водяному, що під Донецьким аеропортом

Надруковано на Радіо Свобода, На Голос Америки

Поділитися:

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *