Війна в Україні. Діти на лінії фронту. Фото: Andriy Dubchak

На лінії зіткнення, там, куди потенційно щохвилини може прилетіти куля чи снаряд – за 10 кілометрів від фронту, – живе близько 100 тисяч дітей. Про те, як війна впливає на психіку дітей, як відображається на їхньому сприйнятті світу – репортаж воєнного кореспондента Радіо Свобода Андрія Дубчака.

Зробити репортаж про дітей на лінії фронту я задумав давно. Як до цієї теми підступитися, не знав – надто важко це… Та цього так сталося, що на початку відрядження – у першому ж інтерв’ю – психолог із Попасної Людмила Романенко почала про це говорити. За її спостереженнями, наслідком війни й бойових дій стала «замороженість» дітей, батьків, та й усього суспільства в цілому.

Якщо коротко, то «замороженість» – це психологічне уникання наявної проблеми на підсвідомому рівні. Таке уникання, за словами психолога, є однією із основних ознак посттравматичного стресового розладу (ПТСР).

Цей стан надпотужно впливає на психосоматику і здоров’я загалом. Медики у Попасній останнім часом реєструють різкий сплеск онкозахворювань і психосоматичних розладів, як у дітей, так і у дорослих.

«Замороженість» ​також характеризується відсутністю емоцій, як у дітей, так і у батьків. У такому стані батьки не можуть повноцінно давати дітям любов, тепло й відчуття захищеності, а діти не можуть на повну радіти, гратися, відчувати себе у безпеці. Все це позначається і позначатиметься надалі на психіці й здоров’ї дітей не лише у прифронтових зонах, а й у решті країни.

Із розмови з Людмилою Романенко:

Психолог про «Замороженіcть»

Спостерігаючи за дітьми, які живуть біля лінії фронту, я для себе відзначив, що старші діти, які застали бойові дії вже у свідомому віці, сприймають війну більш травматично, аніж діти, які народилися або усвідомили себе вже під час війни.

У старших одні стреси і страхи, у молодших інші.

Війна в Україні. Діти на лінії фронту. Фото: Andriy Dubchak

Діти в реабілітаційному центрі «Лелека», що у фронтовому місті Попасна, 17 вересня 2019 року

Ось лише кілька історій дітей, які живуть біля лінії конфлікту. Про деяких із них ми зробимо більш розгорнуті матеріали. Це дуже велика і важлива тема, що потребує широкого висвітлення.

Золоте-4. Жора

Жорі – 4 роки. Його разом із матір’ю я зустрів біля магазину в центрі селища Золоте-4 – потенційній точці розведення військ. За рогом цього магазину видно «дім Павлова», а це вже передова.

Жорина домівка – на околиці селища. Ліс за городами заміновано. Мати розповіла, що в тому лісі на «розтяжках» іноді підриваються собаки, і їхні нутрощі потім довго висять на гіллі дерев і кущів.

Жора – зосереджений. Його очі не посміхаються. Він дивиться так, ніби оцінює.

Жора (чотири роки) з Золотого-4. Війна в Україні. Діти на лінії фронту. Фото: Andriy Dubchak

Георгій, 4 роки. Селище Золоте-4. Потенційна точка розведення військ, «сіра зона». 19 вересня 2019 року

Прямо зі мною говорити він не захотів. Промовив кілька слів і все. Тому його мама була між нами «перемовником»:

– Жорику, а як в собачку нашого влучили два осколки, пам’ятаєш?

– Так.

– Не вижила собачка, – каже мати, – три місяці пожила і померла… Жоро, а розкажи дяді, коли стріляли. Розкажи.

– Коли було темно, вони стріляли.

– А з чого стріляли?

Жора зосереджено і точно імітує звуки, що супроводжують «виходи», політ і «приходи» від різних видів зброї.

Золоте-4. Георгій, 4 роки. Показує, як звучить різна зброя

Луганське. Давид, Вова, Степан

Родина живе тут із самого початку конфлікту. Під час найгарячіших боїв 2015 року вони ненадовго виїздили в Харків, але потім повернулися, бо тут все – комбайн, трактор, поля, господарство, собаки, коти. Їхня хата стоїть прямо на околиці селища, далі блокпост, і за ним вже передові позиції ЗСУ.

Стріляють тут регулярно. Іноді «прилітає» просто поруч.

Діти граються біля КПП на передові. Війна в Україні. Діти на лінії фронту. Фото: Andriy Dubchak

Десятирічний Давид катається на купленому для них батьком дитячому квадроциклі, а малий Степан намагається його наздогнати, щоб теж покататися. За шлагбаум – не можна. Там передова. Селище Луганське, 20 вересня 2019 року

Хлопці дуже рухливі й невгамовні. Увесь час бігали, ловили то собаку, то кота, чи каталися на квадроциклі. Старші багато допомагають батькам по господарству. Навіть водять комбайн і трактор.

Давид, 10 років. Селище Луганське. Війна в Україні. Діти на лінії фронту. Фото: Andriy Dubchak

Давид, 10 років. Мріє бути адвокатом і поїхати на море. Позаду паркан їхнього будинку, посічений осколками від міни. Село Луганське, 20 вересня 2019 року

Розговорилися. Запитуємо у Давида, що тут цікавого у селі:

– Іноді, ввечері, коли ми їмо кавун, чути, як стріляють і з тієї сторони, і з іншої. Одні стріляють із БМП, а інші з міномета.

– А ти розрізняєш зброю?

– Трішки. Коли стріляє БМП, снаряд свистить і світиться. А з міномета сильно стріляє, трішки просвистіло і його не видно.

– Страшно?

– Ні. Вже звикли. А було таке, що ми дев’ять місяців без світла сиділи. Домашнє завдання під свічкою робив. У підвал ховалися.

Діти грають у селищі Луганське. Війна в Україні. Діти на лінії фронту. Фото: Andriy Dubchak

Семирічний Вова і малий Степан граються з песиком, селище Луганське, 20 вересня 2019 року

Із розмови з Вовою:

– Коли стріляли – ми бігли в підвал. Навіть у трусах. Бо боялися, що капєц. Я хочу, щоб війна закінчилася і ніколи не було її.

Малий Степан. Селище Луганське. Війна в Україні. Діти на лінії фронту. Фото: Andriy Dubchak

Малий Степан дуже переконливо імітує ходу зомбі. Мати каже, що це його улюблені серіали. Селище Луганське, 20 вересня 2019 року

Хлопці дуже комунікабельні й допитливі. Війну сприймають як звичну частину довколишнього світу.

Красногорівка. Соня

У червні 2015 року під час артилерійського обстрілу Красногорівки вибуховою хвилею у Софійчиній квартирі винесло вікна. Бабуся, яка швидко збирала речі, щоб спуститися у підвал, не вгледіла, і дворічна дитина випала з вікна п’ятого поверху. Перелом стегна, перелом передпліччя, травми голови.

Розбита Красногорівка. Війна в Україні. Діти на лінії фронту. Фото: Andriy Dubchak

Вигляд на п’ятиповерхівку, в якій живе Софія, із іншої розбитої обстрілами дев’ятиповерхівки. Красногорівка, вересень 2019 року

На щастя, у той момент поруч їхали військові медики, які доправили дитину в лікарню, де їй зробили термінові операції. Понад рік тривало лікування. Відновлення триває і досі.

У Соні затримка мовлення, зниження зору, слабка імунна система. Коли ми прийшли, дівчинка вчергове хворіла.

Соня, 6 років, Красногорівка. Війна в Україні. Діти на лінії фронту. Фото: Andriy Dubchak

Соня, 6 років, Красногорівка

Про війну Соня говорити не хоче. Поговорили про мультики і про її кота. Подякували її бабусі Світлані за гостинність і поїхали далі.

Вразила апатичність і беземоційність дівчинки. За словами бабусі, більшість часу вона проводить вдома і не любить гуляти. Хоча тут, у зоні біля передової, особливо і не погуляєш. Скрізь розбиті будинки і купи сміття.

Мар’їнка. Тома

У липні 2017 року російські гібридні збройні формування обстріляли Мар’їнку з мінометів. Міни падали і у житловому секторі. Того дня під час обстрілу поранень зазнали троє дітей.

Старші Іван і Лєна йшли закривати на сусідське подвір’я кіз. Міна вибухнула за парканом.

Іван був поранений осколками міни в ногу та плече, і ще багато шиферних уламків ударили по всьому тілу. Лєна «отримала» осколок у ногу.

Тома, 6 років, Мар'їнка. Війна в Україні. Діти на лінії фронту. Фото: Andriy Dubchak

Тома з хвостовиком від міни на сусідському подвір’ї, де поранило її сестру і двоюрідного брата. Мар’їнка, 24 вересня 2019 року

Трирічну Тому поранило в живіт осколком іншої міни на порозі власного дому.

«Папа, у мене животик» – подивилися, а там кров», – розповідає батько дівчинки.

Тома, 6 років, Мар'їнка. Війна в Україні. Діти на лінії фронту. Фото: Andriy Dubchak

Шестирічна Тома грається на подвір’ї свого будинку у Мар’їнці. Звідси видно Донецьк, а до передових позицій пару сотень метрів

Осколок ледь не пробив сечовий міхур. Кілька тижнів дівчинка провела в лікарні. Тома той момент пам’ятає і розповідає про нього так:

Шестирічна Тома з Мар’їнки про своє поранення

Передові позиції української армії – за кількасот метрів від їхнього будинку. Лєна, старша сестра Томи, називає автоматні черги, які чути тут часто, «поп-корном», щоб молодшій сестричці було не так страшно.

«А що це таке? Та то поп-корн жарять. Кажу так, щоб не страшно було», – пояснює Лєна.

За словами дітей і батьків, зараз набагато «тихіше», аніж у минулі роки. Стріляють в основному по позиціях військових. До їхнього житла майже не долітає.

Куля від ДШК у будинку Томи, 6 років, Мар'їнка. Війна в Україні. Діти на лінії фронту. Фото: Andriy Dubchak

Куля від кулемета великого калібру ДШК, що нещодавно прилетіла у стіну будинку. Тома у той час гуляла на подвір’ї і бачила це

Згадували, що не так давно щось сильно «бахнуло». Можливо, то був удар російською системою «Горинич» по позиціях української армії, що розташовані поруч:


Відеофіксація злочинів бойовиків у Мар`їнці
(Джерело: https://www.facebook.com/24th.brigade/videos/680230092419670/)

Вразило те, що і Тома, і дорослі настільки «звикли» до бойових дій навколо, що сприймають їх як звичну частину свого щоденного побуту.

Тома, 6 років, Мар'їнка. Війна в Україні. Діти на лінії фронту. Фото: Andriy Dubchak

Тома зі своєю лялькою. Дівчинка дуже любить іграшки. Обіцяли їй привезти наступного разу нову

Гранітне. Міша і Станіслав

Село Гранітне. Прямо через село по річці Кальміус проходить лінія зіткнення. Вздовж річки розташовані бойові позиці ЗСУ. За словами місцевих, по самому селу зараз майже на стріляють. «Майже» – це поняття відносне, бо директорка місцевої школи спокійно розповідає про вибух снаряда 20 вересня на околиці села – якраз на дорозі, якою вона щодня їде додому.

«Трішки затрималася тоді. А так хто його знає, що було б…» – розповідає Леся Степанівна.

Гранітне. Війна в Україні. Діти на лінії фронту. Фото: Andriy Dubchak

В’їзд до Гранітного. Схил далі – вже землі «ДНР». Гранітне, 25 вересня 2019 року

До школи у Гранітному, з непідконтрольної Києву Старомар’ївки, щодня чотири кілометри пішки долають дев’ять дітей і вчителька української мови Тетяна Вікторівна. Разом із нею лінію зіткнення пішки перетинають два її племінники Міша і Станіслав. Міша вчиться у шостому класі, Станіслав пішов у другий.

Ми зустріли їх після закінчення уроків і поговорити багато не змогли, бо вони поспішали додому. Проводжаючи їх до містка через річку, за якою вже територія, контрольована угрупованням «ДНР», ми розпитували дітей про їхнє життя.

Звісно, хлопцям страшно. Іноді по дорозі до школи чути, як стріляють, тоді вони ховаються і намагаються визначити, наскільки небезпечно і чи можна іти далі.

Старший Михайлик, коли сказав нам про свої мрії, похнюпився, і на його очах з’явилися сльози:

– Хочу, щоб війна закінчилася. Щоб міст був. І щоб у людей була робота.

Тетяна Вікторівна попросила нас далі не розпитувати, бо «геть розплачеться». І пояснила: після початку бойових дій батько хлопчика втратив роботу. Війна для цієї родини – це не лише обстріли і шлях повз бійниці дотів і через заміновані поля, а ще й бідність і скрута.

Михайлик, Станіслав і їхня тітка – вчителька Тетяна Вікторівна перед містком через Кальміус. Війна в Україні. Діти на лінії фронту. Фото: Andriy Dubchak

Михайлик, Станіслав і їхня тітка – вчителька Тетяна Вікторівна перед містком через Кальміус. Хлопець таки розплакався від наших запитань

Важко навіть уявити, що відбувається із психікою дітей, які щодня змушені жити в умовах прямої загрози життю. Однак небезпека чатує і на їхні душі. До усього ще додається потужний ідеологічний пресинг російської пропаганди.

Хлопці й їхня тітка Тетяна Вікторівна йдуть вже по території, захопленій угрупованням «ДНР». Гранітне, 25 вересня 2019 року. Війна в Україні. Діти на лінії фронту. Фото: Andriy Dubchak

Хлопці й їхня тітка Тетяна Вікторівна йдуть вже по території, захопленій угрупованням «ДНР». Гранітне, 25 вересня 2019 року

Павлопіль. Сабріна

Родина семирічної Сабріни живе у фронтовому Павлополі. За городами поле, за полем передові позиції ЗСУ. Стріляють «через день».

У родині троє дочок. Старша вже доросла і живе окремо, а двоє молодших – із батьками. Тримають господарство – свиней, качок, курей, нутрій. Тим і живуть. Батьки роботи не мають. За словами мами Сабріни Марії Чумак, держава не допомагає нічим.

Сабріна, 7 років. Павлопіль. Війна в Україні. Діти на лінії фронту. Фото: Andriy Dubchak

Семирічна Сабріна показує своє господарство. Павлопіль, 25 вересня 2019 року

Батько на нервовому ґрунті захворів на цукровий діабет. Через прогресування хвороби відшарувалася сітківка на обох очах, і він майже втратив зір. Родині потрібні гроші на операцію, а де їх узяти, невідомо. Держава, кажуть вони, навіть не дала їм субсидії.

Сабріна, 7 років. Павлопіль. Війна в Україні. Діти на лінії фронту. Фото: Andriy Dubchak

Сабріна на подвір’ї свого будинку з закладеними від вибухів цеглою вікнами у Павлополі, 25 вересня 2019 року

Уже кілька років щовечора Сабріна читає на ніч молитву, яка, як вона вірить, має відвернути снаряди від їхньої домівки.

Молитва проти снарядів

Коли тобі семирічна дівчинка читає молитву, що має «захистити на ніч від злого снаряда», – стає моторошно.

«​ПТСР суспільства»​?

Пізніше у розмові з колегами ми якось дійшли висновку, що «замороженими» є не лише дорослі й діти у прифронтовій зоні, а і вся країна.

Кажуть, що суспільство «втомилося» від війни і тому не говорить про неї. Частково цей стан можна пояснити дійсно «втомою» від війни, втомою від нестабільності й невпевненості у завтрашньому дні. Частково – гібридними впливами Росії із її намаганнями «пацифікувати» й «деполітизувати» усе населення, щоб знищити можливість спротиву. Частково глобальним «ПТСРом» суспільства, що взагалі не очікувало такого повороту подій.

Якщо подивитися на факти, то «дітей війни» тепер значно більше, аніж тих, хто підпадає під цю визначену законодавством категорію. Із 2014 року в Україні є діти, які живуть у війні: поранені, налякані, осиротілі. Діти, які живуть у спотвореному гібридному світі квазі-«республік». Сотні тисяч дітей, які разом із батьками стали вимушеними переселенцями, втратили свій дім, свою малу батьківщину, своїх друзів.

Зрештою, це усі діти країни, які тепер чітко знають: війна і смерть – це щоденна реальність.

Далі буде.

Сабріна плаче, 7 років. Павлопіль. Війна в Україні. Діти на лінії фронту. Фото: Andriy Dubchak

Сабріна плаче під час розповідії її матері про війну та економічну скруту. Павлопіль, 25 вересня 2019 року.

Опубліковано на Радіо Свобода

Поділитися:

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *