Історія про Миколу, ворожий АГС та туалет. Фронтова бувальщина з Авдіївської промки

Туалет на Авдіївській промці. Це не той за який мова. Але для ілюстрації піде.

Микола дуже хотів у туалет. Хотів не по-малому. Але ж, дідько – стріляють…
І хто його зна, як ті сєпари вираховували, що хлопці – не в бліндажі. Може, був десь навпроти них, на горищах дач, – корегувальник, а, може, ще якось. Але факт залишався фактом, лише починалися на позиціях якісь рухи поза окопами, то одразу прилітала «улітка» ВОГів з АГСу.

Граната від ВОГа – штука огидна. Вибухаючи, вона розліталася тисячею дрібнесеньких осколків-пружинок, які обов’язково знаходили незахищені місця, навіть під броніком, і потім лікарі місяцями намагалися безпечно виколупати їх із м’яса бійців.

Микола, роздумуючи про всі ті жахіття осколкових поранень, відчув вже «крайній» зов із нетрів власного тіла. Все, треба йти! Або вже всратися тут, прямо в бліндажі. Друзі, звісно, таке не дуже зрозуміють, і сміху точно буде на місяці. Щонайменше. Або і гірше – якийсь альтернативний «позивний» причепиться.

Авдіївська промка - автомат, каска та боронік бійця, який відійшов «до вітру». Фото: Андрій Дубчак
Авдіївська промка – автомат, каска та боронік бійця, який відійшов «до вітру»

Микола, тримаючись огірочком, і граючи м’язами сфінктера трішки виліз з бліндажу і глянув вздовж зигзагоподібної протоптаної у снігу стежки на туалет. Он він – прямо за стежкою, у корчах. Добротний, цегляний, з міцними ще радянськими дерев’яними дверима. І тут до нього усього – метрів п’ятдесят. Пройти повз турнік, повз розбиту мінами купу цегли, яка залишилися від чиєїсь дачі, перебігти малинник, і вже там – в туалеті.
От якби вже було темно… Але до темряви ще як мінімум година. Не втерплю. Треба йти. Не вдієш.

Микола про себе матюкнувся, потім згадав Бога і потроху пішов.
Ось і турнік вже. Та нормуль. Дійду.
Не такій страшний чорт, як …

– Бум, бум, бум, бум, бум, бум…

Микола закляк. Виходи з АГСу важко сплутати з чимось іншим.
Страх, адреналін та його дикий поклик «до вітру» одночасно вибили геть усі думки з його голови, і він з раптово бабським зойком просто побіг. Точніше, навіть не побіг, а низенько полетів прямо над сірим снігом у бік зафіксованої вже раніше у підсвідомості цілі – туалету.

Звісно, якби добре подумати та все зважити, то ліпше було б побігти назад до бліндажу, або ж за пару стрибків чкурнути та сховатися за цеглою розбитої дачі. Але ж страх – він не думає, він діє (і це ще добре, якщо діє). І зазвичай він діє за сценарієм, який раніше вже було зафіксовано глибинами підсвідомості. По ідеї, це мала бути вже звична реакція: «летить – лягай», але зараз, «зов» у тій підсвідомості все «пересрав». І Микола просто побіг.

Перші гранати почали падати шахматкою позаду, десь біля виходу з бліндажу, коли він вже добігав до свого «укриття».

– Шррр. Бах! Шррр. Бах! Шррр. Шррр. Шррр. Бах! Бах! Бах!

Під ці звуки Микола влетів до сральні. Як він закрив двері і як впав калачиком на підлогу біля дюрки, цього його пам’ять не зафіксувала. Не пам’ятав він і того моменту, коли всрався.

Може, це було ще, коли він лише звук виходів почув, а може й потім. Він просто не пам’ятав, бо так влаштована робота пам’яті під час стресової загрози життю.

«От і покакав», – зло подумав про себе Микола, коли вже розриви затихли і підсвідомість передала керування верхнім рівням мозку. «Тепер якось треба назад і непомітно перевдягтися».

Микола не був «сциклом». Ба, навіть навпаки – побратими вважали його хоробрим. Просто йому невчасно захотілося. На війні буває.

Хлопці, звісно ж, про його «забіг» знали. Приходи з АГСу не приховаєш. А от те, що всрався, вдалося скрить.

P.S. Засновано на реальних подіях у Авдіївській промці у недавні роки війни Росії проти України.

Дачі Авдіївської промки взимку. Фото: Андрій Дубчак
Дачі Авдіївської промки взимку

Поділитися:

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *